Аматорский театр что это
Любительский театр отличается от профессионального или общественного театра, потому что исполнителям обычно не платят. Актеры-любители обычно не являются членами актерских союзов.
СОДЕРЖАНИЕ
Определение
Актер-любитель вряд ли будет членом союза актеров, поскольку профсоюзы большинства стран придерживаются строгой политики. В США Ассоциация актерского капитала служит той же цели: защищать профессиональную индустрию и ее артистов.
Хотя большинство профессиональных сценических исполнителей развили свои навыки и изучали свое ремесло в признанных учебных заведениях, таких как Королевская академия драматического искусства (Лондон), Джульярдская школа (Нью-Йорк) или Национальный институт драматического искусства (Сидней), любители не обычно профессионально обучены.
Любительский театр (любительская драматургия) можно определить как «театральные представления, в которых людям не платят, а принимают участие для собственного удовольствия». Театрализованные мероприятия, организуемые на местном уровне, являются источником развлечения для сообщества и могут быть веселым и захватывающим хобби с крепкими узами дружбы, сформированными через участие. Многие любительские театральные коллективы отвергают ярлык «любитель» и его негативную ассоциацию с «дилетантством», предпочитая именовать себя «драматическими обществами», «театральными коллективами» или просто «игроками».
Шотландский театральный деятель и писатель Эндрю Маккиннон в 2006 году заметил, что слово «любитель» имеет негативный оттенок. Поэтому многие любительские группы переименовывают себя в группы «сообщества».
Отношение к профессиональному театру
После 1988 года в Великобритании членство в профсоюзе актеров больше не может быть обязательным, и профессиональные исполнители могут выступать с любой любительской труппой. Некоторые любительские компании привлекают профессиональных директоров. Эти изменения стирают грань между любительским и профессиональным театром. Любительский театр в Великобритании иногда называют «некоммерческим театром». В последнее время различие между «любительским» и «профессиональным» стало еще более размытым, поскольку профессиональные компании поощряют участие общественности в своей продукции, используя местные любительские компании. Примером этого является тур Королевской шекспировской труппы 2016 года « Сон в летнюю ночь: спектакль для народа» : в каждом из 14 городов, посещенных гастрольным шоу, компания нанимала местных членов любительских трупп, чтобы сыграть роли Ника Боттома. и другие механики.
В Соединенном Королевстве
Опрос, проведенный в 2002 году крупной зонтичной организацией любительского театра Великобритании, Национальной оперной и драматической ассоциацией («NODA»), показал, что «общественная поддержка любительского театра в Великобритании носит неоднородный характер», но обнаружил, что годовой оборот аффилированных групп составил 34 миллиона фунтов стерлингов от 25 760 выступлений с 437 800 участниками, 29% из которых были моложе 21 года; посещаемость составила 7 315 840 человек.
Более ранний ограниченный опрос в Англии в 1991 году показал, что только 19% любительских драматических групп были связаны с национальной «зонтичной» организацией, что позволяет предположить, что более поздний опрос NODA может не отражать истинный уровень участия низового сообщества в любительском театре.
В 2012 г. действовало более 2,5 тыс. Любительских театральных коллективов, ставивших около 30 тыс. Спектаклей в год.
Зонтичные организации
Из основных организаций, представляющих любительский театр на национальном уровне, Национальная оперная и драматическая ассоциация («НОДА») была основана в 1899 году и в 2005 году сообщила о членстве более 2400 любительских театральных трупп и 3000 человек, которые ставят мюзиклы, оперы, пьесы, концерты и пантомимы в площадки, начиная от профессиональных театров и заканчивая деревенскими залами.
По всей Великобритании есть региональные органы.
Основные фестивали
В Великобритании проводится множество местных фестивалей любительского театра, а также два крупных национальных и один международный фестиваль:
Соревнования
Существует ряд соревнований по всей Великобритании, которые организуются различными организациями:
В Соединенных Штатах
Хотя артисты в общественном театре, как правило, непрофессионалы, существует положение Actors ‘Equity Association, которое позволяет двум оплачиваемым профессиональным актерам выступать в качестве приглашенных исполнителей в постановке общественного театра.
Общественные театральные организации имеют право на получение некоммерческого статуса в соответствии со статьей 501 (c) Налогового кодекса США.
Зонтичные организации
В Австралии
Между 1930 и 1962 годами в Брисбене действовало Драматическое общество рабочего образования и его коллега.
Будущее и настоящее аматорского театра в Одессе
Помимо государственных и профессиональных частных театров в Одессе существуют и аматорские театры. Они ставят премьеры, собирают своих поклонников и постоянных зрителей, дают мастер-классы и воплощают мечты обычных людей о сцене. Зачем нужен аматорский театр и каково его будущее рассказал руководитель одного из старейших таких театров в Одессе, театра «Парадокс», Евгений Долганов.
– Евгений, что такое аматорский театр?
– Это сообщество людей, которые любят театр. Но в силу тех или иных причин они не смогли пойти по профессиональной театральной стезе. И вот тогда они приходят в аматорский театр, компенсируя или реализуя свое желание и свои эмоции.
Аматорский театр – это отчасти театр терапевтический, исцеляющий. Театр, который помогает освободиться от тяжелого груза непережитых эмоций, мыслей. Получить своеобразную школу жизни, пройти ситуации, которые в жизни станут легче, проще, мягче. Явление, полезное как для тех, кто занимается театральным жанром, так и для саморазвития.
– Зачем нужен аматорский театр, если есть профессиональный?
– Профессионального театра не существует без аматорского. Именно аматорский театр подстегивает людей реализовывать и практиковать свои мысли, мечты, пробовать свои силы. Именно в аматорском театре зачастую появляются новаторы театрального жанра. Именно аматорский театр дает профессиональному кадры, идеи, жанры.
– Чем отличаются творческие процессы: планирование, режиссура, репетиции?
– Планирование – это логический, статистический процесс. Режиссура – это соединение творческого процесса и логически-статистического, художественного, психологического процесса. По сути, это квинтэссенция процессов. А в аматорском театре – это квинтэссенция всех процессов, начиная от декорирования и заканчивая уборкой. Это минус режиссуры в аматорском театре.
– Как изменился аматорский театр за последние 5-10 лет?
– Да никак. Аматорские театры изначально существуют как своеобразное звено творчества. Поэтому, мне кажется, в любой эпохе они будут примерно по своей сути одинаковы. Это всегда новаторское сообщество, независимо от того, коммунистические это времена или более прогрессивные. Ну да, добавились гаджеты, добавились мобильные телефоны в пьесах, но эмоциональная составляющая осталась та же, суть творчества осталась та же.
– Каким Вы видите будущее аматорского театра через 5 лет?
– Если телевидение не выпустит проектов подобных «Танцюють вси», «Танци з зирками», или что-нибудь, что стимулирует все танцевальные проекты в Украине, ничего не изменится. Для массового восприятия театра нужна массовая реклама, а массовую рекламу дает только телевидение.
– Назовите знаменитых выходцев из аматорского театра?
– Да все советское кино. Большая половина. Пуговкин, Калягин, Фарада Семён, Армен Джигарханян.
Они играли в профессиональном театре, но они туда пришли без обучения, без театрального института, то есть, они пришли из аматорского. И, по сути, учитывая, что у них нет корочки, их, наверное, можно назвать аматорами. Ну да, они за это получают деньги, поэтому они и профессионалы, признанные профессионалы.
– Какое отношение к аматорскому театру в Одессе?
– Спокойно-положительно-текущее. У театра нет рекламы, а значит нет повышенного интереса. Аматорские театры в Одессе, конечно, есть. Но положение таких театров в городе вялотекущее. Отношение к ним такое же.
– А как зарубежом относятся к аматорскому театру?
– Мне очень нравится Нью-Йоркский театр плейбек. Это фактически новое, аматорски-психологическое направление – театр психодрамы. Он постепенно получает свое распространение во всем мире, и, надеюсь, в Одессе получит тоже.
Аматорские театры в европейских странах, точно так же, как и в американских, существуют как бизнес, школы обучения. Это немножко другой подход. По сути, их там даже не существует в какой-то мере. А в какой-то мере они существуют более профессионально.
Беседовал: Михаил Федоров
Фото: из архива театра “Парадокс”
«Игра по зову сердца»: что такое любительский театр
В Томской области работают свыше 20 любительских театров. Для того чтобы начать играть там, не нужно получать актерское образование, проходить какие-то отборы или обладать высокой эмоциональной пластичностью – студии ждут всех желающих. Но и у «театров для души» есть свои трудности. Что представляют из себя любительские театры, выяснила редакция Агентства ТВ2.
На наши вопросы ответили руководитель театра «Беркана» Ирина Шашкина, руководитель учебного театра Губернаторского колледжа социально-культурных технологий и инноваций Андрей Колемасов и актер этого театра Никита Смирнов.
— Какие у любительских театров преимущества?
Ирина Шашкина, руководитель театра «Беркана»:
Любительский театр – это театр для души. Сюда приходят люди, которые играют не по обязанности, а по зову сердца. У любительских спектаклей особая энергетика, в них своя атмосфера. Люди идут играть, потому что не могут иначе. Работа на сцене требует большой самоотдачи и увлеченности. Если у человека пропадает интерес, он просто уходит, а не заставляет себя через силу заниматься не интересным ему делом. В любительском театре намного больше возможностей проявить себя, попробовать разные роли, расширить свой круг общения.
Андрей Колемасов, руководитель учебного театра Губернаторского колледжа социально-культурных технологий и инноваций:
У любительского театра по сравнению с профессиональным одно преимущество. В выборе репертуара. Хоть репертуар все равно выбирается от предпочтения публики, но в любительском попроще. Они более свободны и иногда готовы идти на риск, на эксперимент, что в репертуарном профессиональном театре чревато отторжением определенной части публики. Их экспериментаторство должно быть тщательней выверено с точки зрения менеджмента.
Никита Смирнов, актер учебного театра Губернаторского колледжа социально-культурных технологий и инноваций:
У любительских театров не так много преимуществ, но одно из главных – они свободны в творческом мышлении.
Некоторые руководители считают, что нельзя сравнивать любительский и профессиональный театр в принципе: они имеют совершенно разные цели и задачи. А вы как думаете?
Ирина Шашкина:
Абсолютно согласна. Профессиональный театр – это в первую очередь обязанность и ответственность. Там намного более жесткие требования к актерскому амплуа, типажу, речевым и пластическим данным. В любительском главное – интерес, желание и готовность работать над ролью. На любительской сцене актер-любитель может попробовать сделать роль, которую ему никогда не дадут на профессиональной сцене из-за внешних данных.
Андрей Колемасов:
Согласен. Действительно, у обоих театров разные цели и задачи.
Никита Смирнов:
Я считаю, что это верно. Нельзя сравнивать любительские коллективы с профессиональным театром. Потому что любители находятся в процессе, так сказать, обучения, и они постоянно учатся чему-то новому, но они не живут этим полностью. Многие любители просто занимаются для себя, в отличие от профессионалов. Профи же сразу отдают всего себя своему делу, они обладают намного большей возможностью заниматься этим делом и владеют большим профессиональным актерским инструментарием.
С какими проблемами сталкиваются любительские театры?
Ирина Шашкина:
Проблемы самые разные, в том числе все вышеперечисленные. Наш коллектив выступает бесплатно на самых разных площадках, многие из которых имеют весьма отдаленное отношение к классической сцене. Это библиотеки, профилактории, санатории. В Томске есть много небольших площадок, которые можно арендовать за небольшие деньги, но мы ими не пользуемся, так как изначально ориентированы именно на бесплатные показы, публику для которых собираем не мы, а хозяева предполагаемых площадок.
Андрей Колемасов:
Если любительский театр имеет свою площадку, то все три постулата (деньги, зрители и место) не имеют значения. А вот если они не имеют места, то живется им очень плохо. Так было и в нашем детском любительском театре-школе «Осколки». Как только мы потеряли свою площадку, то через некоторое время закрылись, потому что ни репетировать, ни играть свои спектакли мы не могли. Любая аренда съедает огромные деньги, которые не окупаются.
Никита Смирнов:
Тут целый букет. Все зависит от того, насколько коллектив желает заниматься. У меня один раз целый класс притащили в прямом смысле этого слова за руки на занятия, чтобы обеспечить приход людей, но они не желали заниматься, поэтому результат был незначительным.
Возьмем коллектив нашего театра ГКСКТИИ. Я набрал с художественным руководителем театра трех девушек, которые сами пришли и желали заниматься. Результат – отличная работа, творческий показ в колледже с успехом, первое место в фестивале коротких спектаклей «Театр в кармане».
Желание. Если есть желание у коллектива, будет время, найдется место и найдутся деньги.
Аматорський театр
АМА́ТОРСЬКИЙ ТЕА́ТР – тип народного непрофесійного театру. Виник поряд із фольклор. театром і знач. мірою замінив його. А. т. у Зх. Європі та Росії розвивався у двох аспектах – аристократичному і демократичному, які відрізнялися один від одного з естет. і, особливо, соц. погляду. Від фольклор. театру А. т. відрізнявся передусім своїм репертуаром, який складався з творів профес. драматургів. Вистави А. т. наближались за своїми сценіч. формами до профес. театру, який існував на той час у країнах Зх. Європи і в Росії.
В Україні А. т. з’явився у 1-й пол. 18 ст., коли діяв шкіл. театр, але ще не було профес. театру. Перші відомості про «партикулярні» вистави, які давали у свята і в масницю аматори в Глухові у приват. будинках вельмож. панів, датуються 30-ми рр. 18 ст. Літопис укр. А. т. починається 7 квітня 1730 з домаш. вистави у будинку глухів. промисловця І. Миклашевського. 21 грудня 1750 імператриця Єлизавета Петрівна видала спец. указ, у якому вперше регламентовано діяльність А. т. як нового явища культур. життя імперії, передусім обох столиць. Вистави йшли рос. мовою. У 80-х рр. 18 ст. у Харкові виник аматор., т. зв. «благородний», театр, що складався з 12 осіб (діяв недовго). 1789 цей театр відновив вистави (рос. комедії і комічні опери) під кер-вом Д. Москвичова. На поч. 90-х рр. 18 ст. періодично ставилися «благородні» вистави у флігелі цар. (пізніше Маріїнського) палацу в Києві. Діяли поміщицькі домашні театри. У 2-й пол. 18 ст. існували домашні А. т. у палацах польс. магнатів на тер. Правобереж. України. У 1-й пол. 19 ст. аматор. вистави в Україні мали спорад. характер: 1804 – в Одесі, 1808 – у Полтаві, 1816 – у Херсоні. Розвиткові театр. аматор. руху в цей період сприяли вищі й середні навч. заклади, засн. в Україні: Харків. (1805) і Київ. (1834) ун-ти, Рішельєв. ліцей в Одесі (1817), Ніжин. г-зія вищих наук князя Безбородька (1820). Традиції давнього шкіл. театру зберігалися в той час і в духовних семінаріях (Київ., Харків., Полтав. та інші). Відома активна діяльність у 1824–29 учнів. драм. аматор. театру під кер-вом М. Гоголя в Ніжин. г-зії вищих наук. А. т. при Київ. ун-ті під кер-вом М. Селецького засн. 1839. У 1833–34 систематично діяв А. т. при Т-ві доброчинства в Одесі. 1848 під кер-вом А. Лейтнера виник перший аматор. укр. осередок у Коломиї, другий – у Львові, третій – у Перемишлі. Проте реакція, що розпочалася в Австрії після революції, більш як на десятиліття припинила укр. аматор. театр. життя. Восени 1859 свою діяльність відновив А. т. Київ. ун-ту. Виникали аматор. драм. гуртки при недільних шк. для дорослих. Яскравим явищем аматор. руху став «Перший муз.-драм. гурток міста Києва» (1872–76) на чолі з М. Старицьким і М. Лисенком. У березні 1864, після тривалої перерви, починає свою роботу перший А. т. у Львові на чолі з двома профес. акторами О. Бачинським і Т. Бачинською: «Руський народний театр», який через рік перетворився на профес. і проіснував під опікою т-ва «Руська бесіда» до 1924. У 1868 там працював аматор. гурток Ю. Нижанківського, а у 70-х рр. 19 ст. аматор. вистави давало студент. т-во «Академ. гурток». 1863 гурток гімназистів під кер-вом К. Сабова діяв в Ужгороді. 1864 засновано театр. гурток ужгород. молоді під кер-вом М. Поповича. Від 1867, коли до церк. влади на Закарпатті прийшла т. зв. мадяр. партія, будь-які театр. вистави закарп. українців було припинено аж до 20-х рр. 20 ст. У 80–90-х рр. 19 ст. аматор. вистави поширюються в робітн. середовищі в містах, на з-дах і ф-ках, навіть у військ. частинах. Осн. осередком розвитку А. т. стає село. Від серед. 90-х рр. діяльність аматор. гуртків виливається у справжній рух і А. т. набуває якісно нових рис. У Києві засновано драм. гурток, що працював у будинку проф. Київ. ун-ту О. Кістяківського, під кер-вом і режисурою К. Арабажина. Серед учасників гуртка – письменники О. Кониський і В. Самійленко, історик В. Антонович, актриса М. Старицька, музикант Я. Гулак-Артемовський, мовознавець П. Житецький, син господаря дому В. Кістяківський (згодом акад. АН СРСР). Внаслідок зусиль передової укр. інтелігенції укр. драм. твори з’явилися і в репертуарі офіційно дозволеного Рос. драм. т-ва (діяло 1879–89). Є відомості, що укр. вистави відбувалися потай на околицях Києва, зокрема за участю залізничників, гуртком яких керувала М. Старицька. Діяли А. т. робітників київ. друкарень Ковальського і Кульженка (від 80-х рр. 19 ст.), Полтав. цегельно-черепич. з-ду (від 1884), київ. з-ду «Арсенал» (від 1893). У 1879 було створ. «Перше літ.-драм. т-во ім. Г. Квітки-Основ’яненка» в Коломиї (під кер-вом драматурга І. Трембицького), яке проіснувало до поч. 20 ст. Услід за Коломиєю і Львовом у 90-х рр. 19 ст. осередками укр. аматор. руху стають Тернопіль, Стрий, Самбір, Станіслав (нині Івано-Франківськ) та ін. зх.-укр. міста. За допомогою вчительства цей рух поширився у селах. 1884 у Чернівцях виникло «Перше руське драм. т-во». 1898 за участю І. Франка створ. «Драм. т-во ім. І. Котляревського», яке здійснило кілька вистав у Львові. 1907–09 у Львові існувало вже сім укр. А. т., зокрема при т-вах «Просвіта», «Сокіл», «Зоря», «Воля». А. т. при т-ві «Сокіл» показав 1907 драму І. Франка «Украдене щастя» не за спотвор. цензурою варіантом п’єси, а в первіс. її вигляді. 1909 цей драм. колектив перейшов під опіку т-ва «Руська бесіда» і до 1914 функціонував як «Укр. людовий театр у Львові». Він став зразком для створення «Укр. нар. театру ім. І. Тобілевича» в Станіславі. У лютому 1911 театр відкрився виставою «Наталка Полтавка» І. Котляревського, перед початком якої виступив І. Франко. У Чернівцях 1901 виникло «Т-во руських ремісників “Зоря”», а при ньому – драм. гурток під кер-вом профес. актора І. Захарка. На основі цього гуртка 1904 було створ. напівпрофес. «Руський селян. театр» (від 1907 – «Буковин. нар. театр»). Своєю діяльністю колектив утілив у життя ідею І. Франка про профес. укр. театр для сільс. населення. А. т. діяли також при муз. т-вах «Буковин. Боян» і «Руський міщан. хор». Самобутнім в історії аматор. руху в Україні був «Гуцул. театр», заснований 1910 Г. Хоткевичем. Це стало безприкладним в історії слов’ян. народів явищем – нар. театр у його фольклорно-етногр. різновиді. Всі актори цього театру були неписьменні, виступали у повсякден. одязі, ототожнюючи зображуване на сцені з самим життям.
Літ.: Красовський Л. Пересувний робітничо-селянський театр. О., 1929; Саксаганський П. По шляху життя. К.; Х.,1935; Волошин І. Джерела народного театру на Україні. К., 1960; Гірняк Й. Український театр в Америці: Доля і можливості // Листи до приятелів. 1961. Ч. 1/2; Пилипчук Р. Я. Український аматорський театр на Буковині (Друга пол. XIX – поч. XX ст.) // НТЕ. 1964. № 1; Казимиров О. Український аматорський театр. К., 1965; Пилипчук Р. Я. Український аматорський театр на Закарпатті (50–60-і роки XIX ст.) // НТЕ. 1966. № 1; Український драматичний театр: Т. 1. К., 1967; Бонь У. Мистецтво аматорського театру. Чк., 1993; Попова З. В. Аматорський театр України і міжнародний театральний рух // Посвіт. 1996. № 4.
Український аматорський театр і його значення для формування професійного театру
Реферат з «Історії Української культури»
Аматорський театр — тип самодіяльного народного театру, в якому виконавцями є непрофесійні актори.
1. Історія
Джерела такого театру, безпосередньо пов’язаного із ритуальними дійствами народної творчості, простежуються у виставах античної доби, що постали з діонісій, в давньоримських ателланах, в іспанських ауто, в бароковій шкільній драмі та ін.
2. Аматорський театр в Україні та його вплив на професійний театр
2.1 на Наддніпрянщині у 18 — поч. 19 ст.
В Україні аматорські вистави було започатковано при дворах можновладців на свята, зокрема на Масницю, в 1730-ті у Глухові, у палаці І. Миклашевського. У 1780-ті у Харкові було засновано російськомовний «благородний» театр, який невдовзі розпався, був оновлений та очолений (1789) Д. Московичем. Аналогічна аматорська трупа сформувалася в Києві, у флігелі царського палацу (нині Маріїнський палац). Спорадично діяли домашні театри при дворах дідичів на Правобережжі, де акторами були кріпаки. Аматорські вистави організовували в Одесі (1804), Полтаві (1808), Херсоні (1816), особливо при Харківському та Київському університетах, Рішельєвському ліцеї (Одеса), Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька. У домашньому театрі генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського брав участь Іван Котляревський, який невдовзі очолив у Полтаві театр (1819), що мав би стати професійним, написав спеціально для нього п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник».
2.2 у Галичині в 19 — поч. 20 ст.
На Галичині у Коломиї (1848) виник аматорський гурток І. Озаркевича, започаткувавши вистави у Львові, Перемишлі, Тернополі та ін. галицьких містах. Згодом у Львові сформувався Руський народний театр на чолі з О. Бачинським і Т. Бачинською, опікуваний товариством «Руська бесіда»; тут свого часу працював драматичний гурток В. Нижанківського. Невдовзі з’явилося Перше літературно-драматичне товариство ім. Г. Квітки-Основ’яненка (1879) у Коломиї, Драматичне товариство ім. І. Котляревського (Львів, 1898) за участю Івана Франка, драматичний гурток під орудою актора І. Захарка при Товаристві руських ремісників «Зоря», напівпрофесійний Руський селянський театр (з 1907 — Буковинський народний театр). Впродовж 1907—1909 функціонувало сім таких театрів при осередках «Просвіти», «Волі», «Сокола», «Зорі». Принаймні любительська драматична група при «Соколі» мала успіх від позбавленої цензурного втручання вистави «Украдене щастя» І. Франка та ін., пізніше перейшла до «Просвіти», обравши собі назву «Театр людовий у Львові». Неординарним був Гуцульський народний театр О. Гулайчука та Г. Хоткевича, селяни успішно грали складні ролі.
Два осередки аматарських театрів існувало в Ужгороді (група гімназистів під керівництвом К. Сабова та молоді, очолюваної М. Поповичем). Аналогічні любительські осередки сформувалися у 60—70-ті XIX ст. у Полтаві, Чернігові, Немирові, в Бобринцях, де розвивали свої таланти корифеї українського театру — брати Тобілевичі та Марко Кропивницький. Особливе значення відіграв зініційований «Громадою» київський Перший музично-драматичний гурток, у якому брали активну участь М. Старицький та М. Лисенко.
2.3 Після Емського указу
Після Емського указу 1876 любительські вистави відбувалися приховано у будинку професора Київського університету св. Володимира О. Кістяківського. Поширювалися таємні гуртки за участю київських залізничників (одним із них керувала Марія Старицька), друкарів Ковальського та Кульженка. У Києві упродовж 1882—1892 на сцену допускалася лише одна україномовна п’єса на рік. Аматорські колективи закладали основи професійного українського театру, що виник 1882, ставши виразником національного руху опору русифікаторській політиці Російської імперії щодо української мови, культури та літератури. Водночас, попри загальну антиукраїнську політику, не зникали й аматорські театри. З появою «Просвіти» на Наддніпрянщині (1905—1907) любительські драматичні гуртки набули неабиякої популярності, дарма що переслідувалися царською адміністрацією.
В роботі аматорських театрів брали участь: І. Кропивницький — у Лисичанську (1907), Марія Заньковецька — у Ніжині (1906), Гнат Хоткевич, після повернення на Наддніпрянщину, очолив аматорський театр (1912) Товариства Дому робітників у Харкові.
Этот документ составлен с бесплатным HTML edior. Нажмите здесь, чтобы попробовать. Используйте его каждый раз для редактирования документов для веб-сайтов.
2.4 Міжвоєнний період в Галичині
У міжвоєнне двадцятиліття в Західній Україні та в еміграції діяли аматорські трупи при читальнях під керівництвом учителів і священиків, а на землях УРСР А. т. перетворилися на гуртки самодіяльності, що перебували під контролем більшовиків. В репертуарі колективів була українська класика та зарубіжна драматургія.
3. Сучасний аматорський театр
Нині в Україні діють багато аматорських театрів. Щороку у Львові проводиться фестиваль аматорських театрів «Драбина». В Росії є подібний — Московський міжнародний фестиваль студентських театрів. Також, в Дніпропетровську існує щорічний міжнародний фестиваль молодіжних (переважно аматорських) театрів «Рампа».
4. Коломийський український аматорський театр
Коломийський український аматорський театр – створений у 1848 році Іваном Озаркевичем та Алоїзі Ляйтнером і групою аматорів акторів в Коломиї. Народний, аматорський театр – одна з перших театральних труп на теренах Галичини, давали вистави в Коломиї та в містечках Галичини.
Класичне театральне мистецтво в Галичині з’явився у часи, коли ця територія перейшла під австрійську управу в 1772 році. Щоб вдоволити потреби німецької демократії та переселених німецьких, австрійських чиновників та урядників, з Відня до Львова було прислано німецький театр Геттерсдорфа. Цей театр утримався у Львові майже сто років, але утримували його з державних фондів, після його успіху до Галичини зачастили з гастролями інші театральні труппи. Враження від тих вистав було сильне, і знайшло відгомін серед українських суспільних верств. Тому в на початку 19 століття в семінаріях їх виконавці почали ставити свої аматорські вистави, а магнати почали запрошувати пересувні австрійські, німецькі та польські театри до себе на гастроль, згодом вони почали формувати свої невеличкі театральні труппи. Більшість вистав гралося на німецькій та польській мові, оскільки не було саме українського драматичного матеріалу на теренах Галичини.
Театральні вистави українською мовою з’явилися тільки за доби національного відродження, яке розпочала «Руська трійця». Йосиф Лозинський видав у 1834 році своє «Руське весілля», себто збірку обрядових весільних пісень. Серед вихованців семінарії зародилася гадка відіграти на сцені це мужицьке весілля з його піснями й обрядами. Це була перша спроба ввести народну мову на сцену. В 30-х роках ХІХ століття серед прогресивної частини коломийської інтелігенції твердо сформувалася думка про нагальну потребу відродження української мови, народних звичаїв, культури. Цьому сприяли погляди Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького та Івана Вагилевича – творців виданої у 1837 році збірки «Русалка Дністровая», ідеї якої знаходили в Коломиї найпалкіших прихильників і однодумців. Цей період заклав основи культурно-мистецьких традицій Коломиї. Але треба було чекати аж 1848 року, коли на хвилі австрійської революції, шо дала черговий поштовх українському національному рухові, і виник український театр на теренах Галичини.
В поступі українського руху славилася Коломия, особливо, своїми культурно-просвітницькими заходами. Тут постійно проводилися читання та народні гуляння під опікою відомих коломиян, та й адміністрація цісарська на те не зважала, навіть підтримувала. Оскільки, недавно сформований у Львові, орган українського самоврядування, так звана Головна руська рада, мала серед окружних філій найміцнішу в Коломиї, то саме Коломийська рада взяла на себе ініціативу створення українського аматорського театру. Організаторами виступили голова Коломийської ради Микола Верещинський, бургомістр Сильвестр Дрималин, священик Кобринський Йосафат Миколайович місцевий (автор українського цивільного «Букваря») і коломийський парох Іван Озаркевич. Останній був натхненником, ідеологом всієї цієї справи.
Багато коломиян відмічали талан володіння словом в свого пароха, та згодом вони дізналися, що він забезпечив молоду сцену українським репертуаром, якого раніше в Галичині не існувало. Тоді й отцю Івану стала в нагоді його дружба з багатьма видавцями та книжниками Коломиї і Чернівців, скориставшись з наявності в Коломиї друкованих текстів обох п’єс Івана Котляревського – «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», він прилаштував їх до місцевих умов. Перенісши дію з Полтавщини на Покуття, перередагувавши мову на місцеву покутську говірку, перейменувавши героїв на місцевий лад, замінивши пісні, які містили в собі східноукраїнські реалії, на пісні, що побутували на Покутті та інші правки. Таким чином Озаркевич здійснив те, що тепер має назву літературної адаптації, цей принцип мав широке застосування наприкінці XVII століття – першій половині XIX століття у всіх європейських театрах, коли запозичувалися з іншомовної драматургії тексти п’єс, які докорінно перероблялися на свій національний лад.
«Дівка на виданню, або На милованнє нема силовання» – первісток
Діяльність Коломийського українського аматорського театру розпочалася виставою «Дівка на виданню, або На милованнє нема силовання» 21 травня за старим стилем (8 червня за новим стилем) 1848 року. Мистецьким керівником, режисером цієї події і всіх наступних вистав був австрійський офіцер-поручник Алоїз Ляйтнер, можливо, австрієць, а може, й чех за національністю, виконавцями були активісти українського національно-культурного руху в Коломиї.
Перша вистава викликала нечуваний ентузіазм не тільки серед українського населення, а й загальноміської публіки, до якої належали німецькомовні австрійці, чехи, євреї, а також поляки, хоча з боку останніх вживалися заходи щодо перешкод наступним українським виставам. Після цього першого успіху сподвижники українського театру мали намір щотижня, в четвер, давати українські вистави в Коломиї. Але, цей задум не міг бути зреалізований через не підготовленість другої вистави та брак репертуару загалом (отець Іван доопрацьовував ще кілька п’єс й намірювався їх видрукувати). Але особливо неприємним був опір польської громади та деякого чиновництва, які були заскочені таким рухом української громади, тому почали чинити опір цьому театрові. Але, незважаючи на таку ситуацію, друга вистава «Дівки на виданню…» відбулась, правда аж 10 вересня 1848 році, а через кілька неділь, вже було показано третю виставу, на цей раз це була прем’єра «Жовніра-чарівника». Друга вистава отримала ще більше схвальних відгуків, й за коломийське «Товариство акторів під предводительством Ляйтнера» заговорила вся округа
Головним автором репертуару театру був Іван Озаркевич, хоча це й були обробки творів Івана Котляревського, але їм, в літературному середовищі, таки надано авторство – Івана Озаркевича (за І.Котляревським) з таким формулюванням. З-під пера І.Озаркевича вийшли нові версії Івана Котляревського:
Як сказав Іван Франко: «Івану Озаркевичу хотілося подати Котляревського галичанам не в оригіналі, а в підгірськім киптарі».
Коломийський аматорський театр є унікальним явищем в історії розвитку театрального мистецтва України. Перший театр на західно-українських землях, заснований ще в 1848 році місцевим священиком Іваном Озаркевичем, не тільки не загубився в мороці історії, але й піднісся до нових творчих висот. Він сотворив унікальний культурний феномен Коломийського театру, що переніс через століття ту особливість світогляду покутян та Гуцульщини, акумулював навколо себе українських сподвижників й гуртував українське суспільство краю.
На шляху становлення Коломийського театру було чимало злетів і падінь, хоча фактично надовго театральний рух на Коломийщині не припинявся. Від «Наталки-Полтавки» Івана Котляревського, адаптованої до покутських реалій пером отця Озаркевича, і до «Довбуша» за Гнатом Хоткевичем пролягла віддаль довжиною в півтора століття. Але зберігалося обличчя цього театру, незважаючи на утиски польських, німецьких чи радянських чинників, послідовники Озаркевича, Ляйтнера завше трималися шляху народного театру, вибраного їх попередниками-сподвижниками.
5. Аматорський театр у Міжнародному просторі
Міжнародний простір сьогодення можна охарактеризувати як явище, в культурних процесах якого значне місце посідає народна культура, діяльність громадських організацій, які об’єднують її різні ланки.
Діяльність українських аматорських театрів на міжнародній творчій арені – це жива взаємодія не лише між культурами різних народів, але й між морально-етичними цінностями, що їх несе українська література, музика.
Низку визнаних у світі міжнародних громадських організацій Україна відкрила для себе тільки зі здобуттям державної незалежності.
Протягом 1994 – 1995 рр. Україна стає членом КІОФФ (Міжнародна Рада з організації фольклорних фестивалів), ЄХМА (Європейська хартія музикантів–аматорів), АІТА (Міжнародна асоціація аматорських театрів).
Міжнародне театральне аматорство впродовж багатьох років об’єднане в Міжнародну асоціацію. Ця організація відкривала театральним колективам можливість спілкування, знайомства з театральними доробками світу, організовуючи міжнародні наукові симпозіуми, практичні лабораторії, фестивалі, конкурси театрів тощо.
Зрозуміло, за радянської доби для України та її колективів шлях до АІТА був закритий. Натомість місце в Асоціації отримала Москва, представляючи “великий Радянський Союз” та залишаючи за собою право визначати театральні колективи для участі в зарубіжних театральних форумах. Українські театральні колективи вельми рідко рекомендувались для таких акцій, а коли це й відбувалось, то стосувалось тільки країн соціалістичної співдружності.
Таких подій було небагато, але вони мали неабияке значення для розвитку театрального аматорства України.
Вступивши у творче і ділове співробітництво з АІТА, українське театральне аматорство розпочало новий етап своєї діяльності у загальносвітовому культурному просторі. Участь у цьому просторі визначає не тільки “конкурентноспроможність” українських культурних цінностей, але й визнання України як демократичної держави з високим рівнем народної творчості.
Вперше на Міжнародну акцію з України було запрошено народний театр Полтавського Міського будинку культури в 1973 році в Угорщину, де проходив фестиваль “Жовтень – 73”.
Полтавський народний театр (режисер Яків Орлов) – це надзвичайне явище в аматорстві того часу. Створений 1957 року, він першою ж своєю виставою “Кров серця” П.Пасєки та О.Свердлова заявив про себе як своєрідний творчий колектив. Його репертуар постійно поповнювався новими роботами. Стабільне місце тут знаходили вистави за творами класиків: “Сорочинський ярмарок” М.Старицького, “Енеїда” І.Котляревського (інсценізація В.Котляра), “Лиха іскра” І.Карпенка–Карого, “Марко в пеклі” І.Кочерги, “Драма на полюванні” А.Чехова, “Диваки” М.Горького.
Вершиною творчості театру стала постановка драми Ф.Шіллера “Марія Стюарт”. Творчість полтавчан одержувала найвищі оцінки і нагороди на різних Українських і Всесоюзних театральних форумах.
Полтавський аматорський театр – це потужна творча майстерня, яка об’єднувала на той час понад 150 аматорів, театральну підготовчу студію, де проводились заняття з молодими акторами з техніки читання, вокалу, акторської майстерності, сценічного руху та ін. Колектив дуже серйозно підходив до постановки кожної вистави, але особливо ретельно – до української класики. Готуючи виставу “Сорочинський ярмарок” за М.Гоголем, трупа виїздила на батьківщину класика в с. Великі Сорочинці. Аматори вивчали матеріали музею, безпосередньо долучаючись до речей того часу, місця, де відбувались події. Саме з цією виставою (в ній брало участь 137 осіб) колектив 1963 року було запрошено на сцену Кремлівського палацу, що на той час було найвищою формою визнання.
Для участі в міжнародному фестивалі народних театрів в Угорській Народній республіці, присвяченого 100–річчю міста Будапешта, було визначено виставу “Так і буде” К.Симонова, а колектив став лауреатом цього фестивалю.
Цього ж 1973 р. на міжнародний фестиваль аматорських театрів в м.Крново (Чехія) було запрошено як гостя фестивалю народний театр Новокаховського Палацу культури Херсонської області (режисер Н.Волкова).
Програма цього фестивалю будувалась за загальноприйнятою схемою, однак була досить насиченою: знайомство з містом, обмін досвідом роботи зарубіжних делегацій, прес–конференції, індивідуальні переговори делегацій, переговори з представниками президії АІТА і, звичайно, вистави аматорських театрів.
Репертуар Новокаховського театру включав і вистави за творами драматургів–класиків – “Не все коту масниця” О.Островського, “Шельменко–денщик” Г.Квітки–Основ’яненка, “Хитромудра закохана” Лопе де Вега, “Назар Стодоля” Т.Г.Шевченка, – твори радянських драматургів “Таня” О.Арбузова, “Трибунал” А.Макайонка, “Чужа дитина” В.Шкваркіна, “Провінційні анекдоти” О.Вампілова, “Дикий Ангел” О.Коломійця.
Вибір вистави “Трибунал” А.Макайонка для показу на міжнародному фестивалі визначила його тематична спрямованість і високий рівень постановки, яка піднялася до висот соціальної та психологічної правди у зображенні духовного життя людей того періоду, що було визнано як організаторами фестивалю, так і учасниками. Колектив було введено до складу призерів, незважаючи на його представництво як гостя.
Після цих двох тріумфальних перемог на міжнародних фестивалях, українські народні театри понад 10 років залишались без “попиту” на міжнародній арені.
Чергове запрошення надійшло з Москви тільки у 1984 році на традиційний Міжнародний фестиваль “Сценічні жнива” у м. Мартіні (Словаччина). Україну представляв на цьому фестивалі народний театр Володимир-Волинського районного будинку культури Волинської області.
Різні країни продемонстрували на цьому фестивалі різні підходи до такого явища, як аматорський театр. Більшість з них вважають за необхідне в такому театрі – самовиявлення. За таким підходом іноді залишається поза увагою автор (а іноді він зовсім відсутній) і аматори порушують хвилюючу для них проблему, відкинувши всі закони драматургії, режисури, і не беруть до уваги зацікавленість (чи її відсутність) глядача.
“Сценічні жнива” 1984 р. впевнено демонстрували тенденції сценічного експерименту. Прикладом того є вистави “Зеленого театру” (Словаччина) “Матінка Кураж” Б.Брехта і “Пампушка” за Г.Мопассаном, позначені крайньою театральною умовністю – комбінезони і деталі костюмів, грим акторів символізував театральну маску (як прийом у двох виставах), драматичний текст зведено майже до фабули, при надзвичайній фантазії, почутті гумору режисера, і до візуального сприйняття вистав зі знаковим визначенням подій (умовні предмети позначають місце події, війну чи мир). Таке своєрідне звернення до творів класиків дещо спрощує такі поняття, як автор, образ героя, але по–своєму оголено і різко наголошує на головній ідеї твору. Додамо, що постановником цих вистав був один з найцікавіших професійних режисерів Словаччини Я.Бернарик, добре відомий в Україні постановками в Київському академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки.
Вистава українського аматорського театру Володимир-Волинського районного Будинку культури “Лісова пісня” Лесі Українки (режисер Б.Береза) позбавлена побутового забарвлення і піднесена до рівня філософського осмислення дійсності. Зоровопросторовий образ цього неординарного твору був створений засобами предметного та світлового оформлення (худ. Л.Каспірук). Поміркована умовність спектаклю була зумовлена загальним задумом, режисерським баченням цього унікального твору, його сумісним з художником–сценографом осмисленням сценічного твору. Сценічний простір наповнювася побутовими національними подробицями. На сцені панував дух стародавнього слов’янського язичества з переплетінням завжди сучасних проблем суперечливого духовного світу людини.
Образно-умовне сценографічне вирішення вистави, метафоричне вирішення багатьох сцен, чудовий акторський ансамбль створили можливість для психологічного проникнення в суть твору. За своїм визначенням Володимир-Волинський театр – це психологічний театр, добре відомий закордонним колегам на цьому фестивалі. Однак мовний бар’єр позбавив їх можливості доглибно осягнути геніальний твір Лесі Українки.
У 1985 р. на II Міжнародний фестиваль аматорських театрів “Благоєвград – 85” в Болгарії знову запрошено колектив з України. Радянський Союз на цьому фестивалі представляв народний театр Теребовлянського районного Будинку культури Тернопільської області виставою “Солов’їна ніч” В.Єжова (режисер П.Ткачук). Молодіжному колективові, в якому потенційну більшість складають студенти місцевого училища культури, інтелігенція, притаманні творчий пошук, сміливе вирішення вистав засобами театральної умовності.
За таким підходом в театрі народилися вистави “Материнське поле” за повістю Ч.Айтматова, “Іду до тебе” І.Драча, “Олеся” О.Купріна.
“Солов’їна ніч” В.Єжова – це своєрідна лірико–драматична балада про радянського воїна–визволителя. Вистава була тепло сприйнята глядачами і відзначена журі фестивалю як “воскресла картинка з минулого”, де в широкому морально–етичному плані головних персонажів розкривається відношення між радянськими воїнами й німецькими громадянами в перші дні капітуляції Німеччини.
Через 5 років по цьому Україна, за ініціативою театральної Тернопільщини та за підтримкою Радянського центру АІТА, здійснила проведення Першого Міжнародного фестивалю аматорських театрів, на якому побували театральні колективи 17 країн світу. Саме на цьому фестивалі театральні діячі світу відзначили аматорський театральний рух в Україні як надзвичайно позитивне явище в міжнародному мистецтві і визнали можливою участь України у світових процесах театрального аматорства, шляхом вступу і діяльності її в міжнародній асоціації аматорських театрів.
Після здобуття Україною державної незалежності розпочалася робота щодо вступу України до АІТА. Лише у 1995 р. в Україні створено Всеукраїнський національний центр Міжнародної асоціації аматорських театрів (ВНЦ АІТА/ІАТА) з її керівним органом та штаб–квартирою в м.Києві. Україну офіційно визнано членом АІТА/ІАТА у травні 1995 року. Основною метою діяльності ВНЦ АІТА/ІАТА є розвиток міжнародних зв’язків у сфері аматорського мистецтва. Державна незалежність надала змогу театральним колективам самостійно встановлювати зв’язки з зарубіжними колегами. Таким чином, за особисто встановленими контактами з 1993 року за кордоном, на різного роду культурно-мистецьких акціях, презентували своє мистецтво аматорські театри з Тернопільської, Рівненської, Дніпропетровської областей, м. Києва та інших регіонів. Здебільшого такі творчі контакти налагоджено між дитячими колективами.
Серед різних видів естетичної діяльності дітей аматорській театральній сфері належить особливе місце, бо вона сприяє формуванню не тільки спеціальних, але й загальних здібностей до творчості. Здатність перевті¬люватися в інших, жити їхнім життям значно збагачує емоціональний світ дітей, розвиваючи в них талант до співчуття, жалості, чуйності. Колективна робота над сценарієм, п’єсою, розбір характерів дійових осіб, ситуацій, до того ж наявність міжнародного досвіду – це великий полігон спілкування, співробітництва дітей між собою, і не тільки представників якоїсь однієї культури, а й інших культур, можливість виявлення й використання їхніх індивідуальних інтересів та здібностей, що так важливо в моральному розвитку дітей.
Дитячий театр–студія “Лінгва” Козівського районного Будинку культури Тернопільської області гастролював у 1993 році у Німеччині, де з успіхом репрезентував фольклорні програми “Ой на Андрія гадали дівчата” та інсценовані українські народні казки.
Дитячий театр ляльок Дніпровського району м.Києва у 1993 році брав участь у Міжнародному неконкурсному фестивалі “Творчість об’єднаних народів” в м.Лейпцігу (Німеччина) з виставою–мюзиклом “Солодкий пиріг” Ю.Єлисеєва.
Дитячий театр–студія пантоміми з Кривого Рогу Дніпропетровської області брав участь у XXI всесвітньому фестивалі “Зображення підводного світу” в м. Антіб (Франція) з виставою, вибудованою із пластичних мініатюр “Сказання про море” (автор вистави – керівник колективу О.Бельський).
Міжнародні дитячі фестивалі для дітей – це своєрідна міжнародна школа життя. Знайомство з іншою країною, діяльністю інших зарубіжних театрів, розуміння атмосфери їхньої аматорської творчості формує відносини співробітництва, розвиває майбутню вільнодумну людину.
Участь у кожній мистецькій акції – це і творче збагачення колективу. Але найкращі, найвищі за своїм якісним показником, творчо насичені заходи залишаються прерогативою АІТА (Міжнародної асоціації аматорських театрів).
За короткий час членства в АІТА Україна одержала низку запрошень на міжнародні заходи, серед яких – фестивалі в Данії, Індії, Німеччині, Угорщині, Монако.
Рiшучим кроком по пропагандi вiтчизняного аматорського руху та пiдняттю рейтингу нашої держави на мiжнароднiй аренi стало проведення в м.Єпаторiя в серпні 2001 року Мiжнародного молодіжного фестивалю аматорських театрів “Рампа дружби”.
Засновник фестивалю – Український центр культурних дослiджень, спiвзасновники – Мiнiстерство культури i мистецтв України, Мiнiстерство культури АР Крим, Кримський республiканський науково–методичний центр, Всеукраїнський нацiональний центр Мiжнародної асоцiацiї аматорських театрiв АІТА/ІАТА.
Головним завданням фестивалю “Рампа дружби” стало духовне виховання дітей та молоді, а також збагачення молодіжного аматорського театрального руху України міжнародним досвідом шляхом інтеграції у всесвітній культурний простір, а також здійснення масштабної благодійної мистецької акції, адресованої перш за все хворим дітям, які перебувають у лікувальних закладах м.Євпаторії.
У фестивалі взяли участь молодіжні та дитячі театри з України та зарубіжних країн рiзних художнiх напрямкiв – драматичний театр, навчальний театр, емоційний театр, театр пластичної клоунади, естрадний театр–шоу, монотеатр, театр маріонеток, пластичної драми, театр сучасного танцю – загалом 18 колективiв.
Міжнародний аматорський театральний рух шляхом різноманітних акцій, спрямованих на розвиток аматорських театрів і збагачення досвіду їхньої діяльності знімає цілу низку суттєвих відмінностей, характерних для традиційного способу існування культури, зокрема – відмінностей у розподілі художніх цінностей між містом і селом, між столичними цінителями мистецтва та невибагливою публікою віддалених околиць, між національними культурами багатонаціональних країн. Якщо раніше аматорське театральне мистецтво залишалось здобутком обмеженого кола спеціалістів і любителів, то тепер долаючи державні кордони, воно відкривається країнам і народам світу. Нарешті, воно виступає не тільки посередником, але й зацікавленим провідником у світі мистецтва, що розкриває світовій публіці таємниці майстерності, складності й нюанси мови мистецтва, досконалість його форм та розмаїтість національних проявів, тобто поєднує комунікативні функції та естетико–виховні. Таким чином, входження українського аматорського мистецтва у всесвітній аматорський рух надає його учасникам не тільки рівні можливості, але й формує їхню здатність користуватися духовним багатством світу. І виникає це не тільки завдяки розширенню кола користувачів театрального мистецтва, але й завдяки розширенню національного тезауруса їхнього художнього сприйняття.
Міжнародний театральний аматорський рух створює для національних культур реальну інтернаціональну аудиторію, здатну до сприйняття цінностей того чи іншого народу. Розширення і збагачення національного художнього досвіду, національного театру призводить до того, що в ньому визрівають не тільки готовність до засвоєння інтернаціонального змісту й інтернаціональних форм культури, але й можливість надати світові власний багатий театральний аматорський досвід, що забезпечує йому стійкість та життєздатність у надрах національної культури.